Йому зламали ребра й ніс, але врятуватися допомогло довге волосся. Данило переконав росіян, що військовий просто не може так виглядати. Вони відпустили «музиканта», не знаючи, що вже за тиждень він оборонятиме Київ.
У березні 2022 року Данило Подибайло вивозив із блокадного Маріуполя свою кохану, маленьку доньку, жінок і дітей українських військових. Друг віддав йому автомобіль, і в одній машині їхало дев’ятеро людей.
До Бердянська вони добиралися майже добу без сну та відпочинку. А потім ще близько семи годин простояли в черзі на російському блокпосту.
Окупанти витягували з машин і роздягали всіх чоловіків. У Данила побачили тактичний ремінь.
Його вдарили й почали вимагати зізнання у службі. Коли Данило заперечив, автомат спрямували на автомобіль, у якому сиділи його кохана та донька.
Потім його поставили роздягненим на коліна і повезли до відділку поліції в окупованому Бердянську. Там упродовж ночі били й допитували. Данилові зламали ребра та ніс, але потрібних відповідей так і не отримали.
Він зрозумів, що єдиний шанс вийти звідти — переграти своїх катів.
Данило не втрачав самовладання. Навпаки — почав втягувати росіян у розмову.
«Ти точно служиш!» — наполягав один із них.
«Я строкову службу проходив. А ти служив?» — запитав Данило.
«Служив».
«А міг не служити?»
«Не міг».
«От і я не міг. Але подивись на моє довге волосся. Як би я з таким волоссям служив в армії?»
Він змусив окупантів повірити, що перед ними звичайний цивільний. Допомогло й те, що не було інтернету: росіяни не змогли перевірити, кого насправді тримали перед собою.
Під ранок Данила відпустили.
Зі зламаними ребрами й носом він повернувся до родини, дістався підконтрольної Україні території — а вже за тиждень вирушив обороняти Київ.
Щоб зрозуміти, звідки в ньому було таке самовладання, треба повернутися до Маріуполя.
Данило народився в Донецьку, але з п’яти років жив у місті біля Азовського моря. Уже у два з половиною роки він умів читати. Згодом сам навчився грати на гітарі, співав у маріупольських рок-гуртах, писав вірші, пісні, прозу та залишив після себе неопубліковані рукописи.
Серед його пісень — «Синьо-жовта балаклава», «Кожен з нас може стати героєм», «Спочинь, мій брате» та «Чорні крила». В одних він говорив про Україну, в інших — про друзів, любов і тих, кого вже не можна було повернути.
Данило був із тих, кому завжди було замало одного заняття. Музикант, поет, письменник, історик, сценарист, оператор, звукорежисер і майстер сценічного світла — за що б він не брався, усе намагався опанувати сам.
В одинадцятому класі Данило попросив маму взяти його на Майдан. Коли вона відповіла, що це не місце для дітей, син нагадав: у його віці вона сама брала участь у Студентській революції.
Мама зрозуміла, що заперечити нічого.
Після повернення з Києва Данила жорстоко побили у школі за підтримку Майдану. Йому зламали ніс і розсікли брову. Та від своїх переконань він не відмовився.
З 2014 року Данило допомагав українським військовим, їздив із волонтерами на блокпости, виступав на патріотичних акціях. Його «Синьо-жовта балаклава» стала відомою серед українців Маріуполя, а на фестивалі «Червона рута» він здобув третю премію з відзнакою за розкриття патріотичної тематики.
Данило здобув фах історика, працював режисером світла і звукорежисером, мріяв створити власний IT-стартап. Та після 24 лютого його сценою стала війна.
У блокадному Маріуполі Данило з родиною жив у підвалі без води, світла та зв’язку. Вони ділили на всіх тарілку рису й давали маленькій доньці дощову воду. Він готував їжу для сусідів, допомагав цивільним і передавав українським захисникам інформацію про пересування ворога.
Після порятунку родини Данило взяв позивний «Наруто» — на честь героя улюбленого аніме.
«Це персонаж, який не здається і заради своїх друзів готовий на все», — пояснював він.
Згодом Данило став пілотом-аеророзвідником підрозділу «Ангели» 128-го батальйону 112-ї бригади ТрО. Обороняв Київщину, брав участь у звільненні Харківщини, воював під Бахмутом.
Разом із побратимом Данило виявив і знищив багато ворожої техніки та складів із боєприпасами. Результати їхньої роботи залишилися на численних відео — в аеророзвідці майже кожне успішне завдання має своє підтвердження. Обох воїнів представили до нагородження орденом «За мужність». Але отримати нагороди вони не встигли.
У російському полоні залишалися його найближчі друзі з Маріуполя. Кожного обміну Данило чекав із надією побачити їхні імена у списках. Коли їх знову не було, він повертався до дрона. Іншого способу наближати звільнення друзів і рідного міста для себе не бачив.
Він навіть відкладав весілля з коханою, бо хотів дочекатися друзів і зібрати їх усіх разом.
Але такий день не настав.
1 червня 2023 року Данило та його найближчий побратим Олександр «Раста» Войтенко виконували бойове завдання біля Кліщіївки. Обидва не повернулися.
Данилові було лише 26 років.
Через чотири дні, саме в день прощання з Данилом і Растою, вийшов документальний фільм «Без права на дубль», який знімали за їхньої участі ще восени 2022 року. Двоє головних героїв стрічки того дня вже стали її присвятою.
Данилу Подибайлу посмертно присвоїли звання Героя України та нагородили орденом «Золота Зірка».
Але найважливіші слова про нього сказала мама:
«Він був не просто моїм сином. Він був моїм другом, моїм побратимом і моїм учителем».
Одного дня доньці Данила розкажуть, чому її тато взяв позивний «Наруто».
Бо він не здавався. Заради своїх був готовий на все. І до останнього вірив, що український прапор знову піднімуть над його Маріуполем.
